Локалізація дворянської садиби Урусових в міському просторі Павлограда

Садиба розташовувалася на підвищенні мальовничого лівого берега річки Вовчої посеред численних курганів і майданів. Гарний краєвид також доповнювали вітряні млини. Неподалік від садиби були розташовані винокурня, на правому березі корчма, цегельний завод, також відкривалася гарна панорама на місто Павлоград.

Необхідно окреслити, що ці землі до ліквідації Січі 3 серпня 1775 року належали Вольностям Війська Запорозького Низового, а саме – території Самарської паланки з паланковим центром Самар (зараз місто Новомосковськ). Тим паче, що ці землі не були безлюдними. Так, станом на 23 жовтня 1756 року, в описі «Самарська паланка. Опис зимівників та їх господарів з вказівкою при яких річках та урочищах вони розташовані» на річці Вовчій згадується вісімнадцять зимівників. З приходом московитів на ці землі, станом на 5 лютого 1776 р. описано вже сім зимівників. Слід зазначити, що цей перелік стосується колишніх козаків, які не емігрували за Дунай та Буг, не були відправлені у заслання, або ще гірше, не були страчені за непокору, і які «прийняли» умови окупантів.

Уже через два роки, у 1777-му, тут було розпочато заселення німців. Про це свідчить мапа заселення Азовської губернії від серпня 1780 року. Майбутнє місце садиби розташовувалось на ділянці №17, що належала німецькій колонії старшого ад’ютанта Лавцова. Площа ділянки становила 3000 десятин, колонія складалася з 30 дворів. Населення становило лише чоловічої статі – 50 душ.

Далі відомо, що весною 1780 року дружина командира окупаційного формування (Луганського пікінерного полку) М.І. Кутузова – Катерина Іллівна приїздила до губернії з метою оформлення тут земельної ділянки. У цей час за розпорядженням князя Григорія Потьомкіна відбулося нове розмежування земель. Як офіцер Михайло Іларіонович отримав на лівому березі Вовчої «рангову дачу» – 14 тис. десятин землі, куди входили селище Ступіна (сучасне Городище), пустоші Михайлівська, Крутоярська, а також село Вовче з двома млинами. В результаті ці землі знову були перемежовані 18.07.1799 року землеміром Васильєвим. Так звана ділянка №3 – землі тодішнього села Вовче. У селі знаходився тоді «господский» дерев’яний будинок, був фруктовий сад, виноградник, поряд побудовано заїжджий двір. Чисельність чоловічого населення складала 148 осіб. Загальна площа наділу становила 9138 десятин (9000 десятин придатної землі, 183 десятин – незручної).

Уся земельна власність була записана, як це тоді практикувалося, на дружину Катерину Іллівну. Село Вовче Кутузов називав «павлоградським сільцем», та в листі до дружини у 1806 році прохав її зачекати з продажем землі. Згодом все ж таки частину кутузівських земель разом зі селищем Ступіна, а також Вовчим придбав повітовий маршалок Федір Дмитрович Ліхачов.

Після смерті Федора Дмитровича землі успадкував його син – Олександр Федорович (1814 – 1887 рр.) – поміщик, генерал-лейтенант артилерії, учасник Кримської війни. 

Уперше маєток на березі Вовчої згадується на п’ятсотсажневій мапі, датованій від 1 серпня 1853 року. На ній зображено садибу, позначену як «господский дом» з будинком і парком навколо.

Під час роботи було виконано накладання мапи 1853 року на сучасний супутниковий знімок. У результаті отримано  сучасне місце колишньої садиби.

У 1871 році поряд зі садибою, за чотириста метрів на північ, було розпочато прокладання ділянки першої залізничної гілки, що з’єднувала Лозову з Олександрівськом (зараз Запоріжжя), яку відкрили 15 листопада 1873 року. Є згадка, що під час прокладання залізниці Олександр Федорович Ліхачов продав державі частину землі під будівництво.

Через чотирнадцять років, після смерті Олександра Федоровича 17 (30) червня 1887 року, його маєтності перейшли у спадок дружині – Олександрі Іванівні, а також дітям: Миколі Олександровичу, Сергію Олександровичу й Олександру Олександровичу.

Подальше уявлення про садибу ми зустрічаємо вже у першій половині 1870-х років, коли було видано «Альбом видов Лозово-Севастопольской железной дороги». В альбомі є досить унікальна світлина зі зображенням садиби та місцевості навколо. Тут ми бачимо двоповерховий палац з прибудовою (можливо, флігелем), а також господарську будівлю. Поряд на задньому тлі видніються два вітряні млини. Не виключено, що ці млини бачив ще перший господар садиби – М.І. Кутузов. Це допоки єдина відома світлина садиби.

У період між 1908 та 1910 рр. дружина з дітьми розпочинають відчужувати успадковане майно. Так, маєток із землею у 36 десятин (зараз парк ім. Першого травня у місті Павлограді) у 1909 році було подаровано дворянству Катеринославської губернії за умови побудови на цій території благодійного або просвітницького закладу в ім'я колишнього власника – Олександра Ліхачова. На плані міста Павлограда з околицями від 18.08.1910 року, яку склав міський технік Савва Якимович Фетісов, позначено підписом місце садиби як: «Усадьба Урусова (быв. Лихачева)». Тобто на 1910 рік вона вже мала нового власника.

Хто ж такий був цей Урусов? На сьогодні нам достеменно відомий лише один представник у Катеринославській губернії тих часів – князь Микола Петрович Урусов (1863–1918 рр.) – останній маршалок Катеринославської губернії, сенатор, член Державної ради Російської імперії й один із останніх почесних громадян міста Катеринослава.

Як відомо, Микола Петрович одружився у квітні 1894 року з уродженкою Катеринославської губернії Вірою Георгіївною Алексєєвою. Після їхнього одруження вони приїздили до маєтностей Алексєєвих у с. Котівка, де проводили вільний від служби М.П. Урусова час. Його тесть, Георгій Петрович Алексєєв, був видним державним діячем і домагався для Урусова призначення на посаду віце-губернатора до Полтави. Участь Георгія Петровича у кар’єрі зятя розкривається в листі від 20 березня 1894 р., адресованого Д.І. Яворницькому. Микола Петрович був добре обізнаним зі справами в губернії, а також знайомий із місцевими громадськими діячами. Після перенесеної тяжкої хвороби і повернення з лікування в Італії, перед М.П. Урусовим постало питання про продовження власної служби і бажано в Катеринославській губернії, яка на той час стала для нього фактично малою батьківщиною. Вже у 1908 році він переїздить до Катеринославської губернії, де 20 лютого того ж року його було обрано Катеринославським губернським маршалком. Зважаючи на вищезгадані обставини, а також дослідження плану міста, можна сказати що Урусов придбав маєток Ліхачових у період між 1908 та 1910 рр. Звичайно, що це був не єдиний його маєток. Так, князь мав у власності Ундол-Степанівку, а також Паньківку.

Зважаючи на приналежність князя М.П. Урусова до владної вертикалі, зміни в державі не могли його не торкнутися. Він перебував у Петербурзі, коли 11 березня 1917 року повноваження тодішнього уряду були припинені, та розпочалися революційні виступи вояків. У таких умовах він продовжував виконувати свої обов’язки. Лише робота, якою займався князь, захистила його від ув’язнення у Петро-Павлівській фортеці, якого не вдалося уникнути іншим членам уряду. Повернувшись до маєтку у Котівці 30 березня, Урусови зіткнулися з новою реальністю та новим ладом. У маєтку постійно працювали пропагандисти, які закликали селян до протидії колишнім господарям і відкритих виступів проти останніх. У подальшому хвилювання селян в Новомосковському повіті лише зростали. Так, у червні 1918 р. у Котівці були вбиті селянами двоє найманих працівників Миколи Петровича, один із яких був управляючий маєтком – Ілюшенко. З реорганізацією старих органів влади, М.П. Урусова було знято з усіх займаних посад. Дехто з обслуги навіть пропонував свій екіпаж задля порятунку родини, однак вони відмовилися тікати. В.Г. Урусова писала, що у той час М.П. Урусов жив наче загнаний звір, якого постійно цькували у пресі, на мітингах, у звичайному житті. Селяни з маєтку вимагали арешту Миколи Петровича. Невдовзі його таки було заарештовано та за вироком трибуналу посаджено до в’язниці у Новомосковську, де його періодично відвідувала дружина. Основою для його арешту слугувала заява прислуги, змушеної її підписати під загрозою фізичної ліквідації. 

Через деякий час його все ж звільнили, і він переїхав до Катеринослава, де до нього приєдналася родина. Саме тоді виникли думки стосовно необхідності втечі з Катеринослава та губернії. Сприяли цьому настрої серед представників влади та військових, які наголошували на необхідності страти князя, та чутки щодо нового арешту, отримані від двох різних осіб 20 жовтня 1917 року. Розглядалися два варіанти втечі – Крим або Кавказ. Було обрано Кавказ. Урусов вирушив до Кисловодська. Вже 11 вересня 1918 р. Миколу Петровича разом із іншими високопосадовцями колишньої імперії було заарештовано в Єсентуках, а на початку жовтня переведено до П’ятигорська. Ці арешти проводилися як превентивний захід проти активно діючих військових формувань Денікіна, а тому всі арештовані набували статусу заручників

У ніч з 18 на 19 жовтня 1918 року М.П. Урусова разом із іншими заручниками було страчено без застосування вогнепальної зброї. Ю.П. Грабе (на той час учень гімназії у Кисловодську, а в подальшому єпископ православної церкви в еміграції) згадував про суд над М.П. Урусовим, який передував подальшій страті. Але ця інформація не підтверджується ні висновками спеціальної комісії, організованої А.І. Денікіним, ні спогадами останнього, який вказував лише на жорстоку страту. Віра Георгіївна Урусова разом зі своєю матір’ю Анжелею Петрівною емігрувала до Італії, про що свідчать листи до Д.І. Яворницького. Маєтності та майно вони були змушені залишити в губернії, а садиба на березі Вовчої могла постраждати у період між 7 березня 1917 та 17 листопада 1921 рр. під час перших Визвольних змагань. Тоді це була доволі поширена практика спалення або розбирання на будівельний матеріал панських маєтків.
 

Титульне фото. Садиба поміщика, генерал-лейтенанта артилерії, учасника Кримської війни 
Олександра Ліхачова. 1870–1880 рр. З кн.: Альбом видов Лозово-Севастопольской железной дороги